«Як у Салімона у вулику бджоли гудуть, так над тобою – кулі». Володимир Кривенко тричі вижив: у Іловайському котлі, Донецькому аеропорту, Опитному

50-річний Володимир Кривенко з міста Семенівка Чернігівської області в АТО був кілька разів поруч зі смертю.

Про бойовий шлях Кривенка розповідають, приписуючи окремі епізоди навіть іншим семенівським АТОшникам. Створили образ героя, якого не беруть кулі і не чіпає вогонь.

— Може, ви заговорений? — питаю Володимира Кривенка. — Чи ангел-охоронець такий сильний?

— Мабуть, щось було, що оберігало мене. Волонтери давали іконки. Привіз більше десятка. Може, справді, є ангел-охоронець, є доля. Не знаю, не буду казать. Ти стоїш у засаді — маєш стояти до кінця, навіть якщо тебе вирубає. Ти прозівав — прозівали всі.

Показує два прапори.

Володимир Кривенко розгортає прапор з автографами бійців

— Цей був у добровольчому батальйоні. Оцей був у Іловайську. Це бійці, які були зі мною, писали, — читає автографи, підписані позивними. — 23 товариші, з якими разом їв, пив, загинули. Я не ховався. Мені щастило.

Володимир Кривенко — тренер з хортингу Семенівської дитячо-юнацької спортивної школи. (Хортинг — синтез боротьби і уда-рочки (рукопашного бою, карате). За фахом — педагог. Дружина теж педагог. Менший син у 9 клас ходить, старший, 27-річний, живе у Чернігові. Володимир Кривенко працював у карному розшуку. У 2008 році вийшов на пенсію, поїхав разом з товаришем Олександром Салімоном у Київ, в охорону. У серпні 2014 три тижні був у батальйоні «Донбас» (добровольчий батальйон територіальної оборони, зараз входить до Нацгвардії).

Олександр Салімон

— Мій товариш Володя Кривенко у серпні не вийшов на роботу, — розказує Олександр Салімон, колишній начальник Семенівського карного розшуку, секретар Семенівської спілки бійців АТО. Тримає пасіку. — Якраз День ВДВ був. Дзвоню: «Ти ще не насвяткувався?» Узяв трубку: «Мовчи, я вже з Донецька виходжу».

— У «Донбас» я потрапив без повістки, без медкомісії, — продовжує Володимир Кривенко.

— Я все-таки колишній міліціонер. На пенсію пішов майором міліції. А там, у батальйоні, у мене армійське звання було, ще з часів СРСР, старший сержант.

Добровольчі батальйони «Донбас», «Азов», «Айдар», «Правий сектор» на передку {на передовій) були з самого початку. Після Іловайська «Донбас» розбігся. І я пішов добровольцем у військкомат, у 80-ту аеромобільну бригаду. Був замкомвзводом — 2 рота, 9 взвод. Після Авдіївки {місто за 6 кілометрів від Донецька, відоме промзоною, великим коксохімічним заводом) був командиром взводу, тільки першого, бо командира взводу в Авдіївці убило.

Іловайський котел. В автобус кинули гранату

Три тижні Кривенка в «Донбасі» — це зокрема Іловайськ. Там були бої. Українські війська опинилися в оточенні.

— Перед Іловайськом, як заїжджати у місто, є айкідук (від «акведук» — міст чи естакада). Ми там пробивалися в Іловайськ. Це було 10 серпня. А назад — наша розвідка пішла. З правого боку — «Правий сектор», з лівого — «Айдар». Справа була залізниця, зліва — поле. І ми відходили звідти на ніч глядячи.

Виїхали до айкідука, а там була засада. Зрозуміли, що далі не пройдемо. «Правий сектор» утік, пострілявши трошки, до артилеристів. Зліва айдарівці постріляли, постріляли і пішли. На центральній трасі лишився батальйон «Донбас».

У нас був шкільний автобус, «ПАЗик». На ньому під’їхали, вийшли на лівий бік. І тут же нас з усіх сторін почали розстрілювать. Просто розстрілювать. Від автобуса нічого не осталось.

Першим убили водія. Снайпер влучив у шию. Другим — замкомбата «Донбасу». Позивний Монгол. Застрелили нашого снайпера. Кинули гранату в автобус.

На асфальті поклали тих, хто вийшов. 8 поранених було. Серед поранених лежав на асфальті і я. Коли вже розстрілювали нас, із асфальту підняв кулемет.

Ручний кулемет Калашникова, десантний варіант. І просто натиснув на спусковий гачок. У бік ворога, не цілившись. І ми почали відстрілюватися. Усі. Вони заглухли. Ми подавили їх вогнем.

Коли лежав на асфальті — яку Салімона у вулику бджоли гудуть, так над тобою кулі. Жахливий стан. Я навіть не міг зрозуміти, що потрібно відповзати. Був у бронежилеті, на ньому магазини. За ногу мене хтось подьоргав, тоді я одліз під вітки кущів, і в тих вітках ніби бджоли — кулі над тобою, блін. Ні каски, нічого (каску лишив у автобусі). Броня ж не все прикриває. Тоді не пораненими лишилося шестеро, у тому числі я. Мені просто пощастило.

Ми вийшли до артилеристів. А в цей момент на ту позицію навіть Луценко приїздив. Нинішній Генпрокурор. Підійшов до мене, поздоровався за руку. Сказав: «О, Семену не до мене». Мав на увазі Семена Семенченка, який створив батальйон «Донбас».

Семен Семенченко вертоліт з Харкова викликав. Тоді 200-х (загиблих), 300-х (поранених) відправляли. А далі хлопці почали надзвонювати: «Госпіталі військові нас не приймають, бо ми ніхто». Документів нема. Не числилися ніде. Лікарні теж неохоче беруть. Міліція приходить, починає тормусить: де поранення отримав, де взяв зброю. Як воювать, ти потрібен, а як лікувать тебе чи щось інше — ти ніхто. Якщо в армії якісь гроші давали хлопцям, нам же (добробатам) ніхто нічого не давав. Ми і не просили, і не требували.

Опитне. На півдоби привалило трубою

— Село Артемівське, Попасна, Лисичанськ, Первомайськ, Курахове, Іловайськ, — перераховує Володимир Кривенко. — Це все у батальйоні «Донбас». Я б, може, і далі лишився, але дуже вже нерівні були, порівняно зі збройними силами, умови. Добровольчі батальйони тільки рік як прирівняні до ЗСУ.

25 серпня 2014 року я був дома, у Семенівці, а 28 — вже на Яворівському полігоні у Львівській області. Потрапив у 9 роту 80-ї аеромобільної бригади.

Останні, хто зайшов у Донецький аеропорт, це наша 9 і 7 роти. Перед цим стояла 8 рота. Вони зайшли через покійного Моторолу (один з найбільш розпіарених і найбільш жорстоких бойовиків ЦНР Арсен Павлов на прізвисько Моторола).

У кожного були свої завдання по охороні Донецького аеропорту. Хто на вишці стояв. Хто на терміналі, на пожарці, на метеостанції. Потім усе знищилося. Не тільки хто сидів усередині — герої. Без підтримки артилерії, без підтримки хлопців, які були далі — у Пісках, Опитному, — без міліцейського підрозділу не вистояли б.

Особисто я був і на території аеропорту, і за нею. Спочатку — із гаубичною батареєю. Ми її забирали, бо хлопці попали під обстріл, їх бомбили 9 днів. У них техніка згоріла, не могли самостійно відійти. Треба було їх забирать. Ми з ними попали не тільки на територію Донецького аеропорту, але і в Донецьк. Ми навіть не знали, що то Донецьк. В українських новинах передали, що українські війська зайняли приміський автовокзал. А ми просто відходили.

Аеропорт не забудеш і Опитне (село, землі якого з Авдіївкою та Донецьким аеропортом) не забудеш. Яма лишилася на стегні, — показує глибоку вм’ятину. — У Опитному придавило трубою. Пролежав майже півдоби. Відтяти ті, хто був зі мною. Сам не міг підняти.

— Відстрілювався з однієї руки, коли привалило, — говорить про друга Салімон.

— Під Опитним нас виставляли у чистому полі, у лютому, було мінус 23 градуси, — продовжує Кривенко. — Лежиш 12 годин. Це ти ж не бігаєш, не ходиш і навіть не присідаєш. Лежиш. Що б ти не надів, промерзаєш до кісток. Витримував, бо усі витримували. По нас стріляли із «васильків» (мінометів). Артилерія обстріляла, біля нас вирва з’явилася. Ми — у вирву, якраз біля спаленого БМП. Отак і укриття з’явилося. А вони ж (з боку росіян) — тепловізор бачить, де ми єсть, — по нас стріляють. І наші (міліцейський підрозділ) теж через тепловізор бачать. Виходить, що по тобі стріляють і свої, і чужі.

За сім метрів упала міна і не розірвалася

— Якось за сім метрів від мене упала міна і не розірвалася. Це 2015 рік, на тому ж полі. Ми були утрьох. Один пожартував: «Парашутист (позивний Кривенка), іди, удар її ногою». Чорний гумор.

БМП, яка згоріла на полі, кажуть, підпалив Володимир Кривенко. Кажуть про нього: «Герой». Сам Кривенко неохоче згадує цей епізод.

— Герої — мої товариші. Подавав, через командира, список на 9 чоловік на орден «За мужність». Його десь похерили (чи у міністерствах, чи в Адміністрації Президента, чи по дорозі у ці структури). Орден нерідко отримують ті, хто побув у АТО один день, раз стрельнув. Хто побув у госпіталі, навіть з незначними пораненнями, отримав орден «За мужність». А хто від початку до кінця відстояв, тим часто нічого. Або дали, як мені, пам’ятну медаль «За оборону Донецького аеропорту». Аеропорт захищало дуже багато бійців. Номер моєї відзнаки — 1115.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №15 (1666), 12 квітня 2018 року