Двоє, що відчувають серцебиття віршів

Можливо, це кохання і не народилося б, якби не війна… Свої вірші Він писав на передовій, під Кримським, у перервах між обстрілами, де служив у арт-розвідці. Писав для себе, не маючи навіть думки колись їх надрукувати. Але якимось дивом вони потрапили до Її рук. На той момент Вона була вже знаною письменницею й відчула серцем: ці поезії заслуговують на увагу! Знайомтеся! Це – Влад Сорд і Вікторія Гранецька.

Про історію свого кохання вони розповідають так:

Влад: – Так склалося, що ми служили разом з сестрою Вікторії Ольгою, здружилися, почали спілкуватися. До речі, вона служить у ЗСУ вже 10 років, досі на передовій. І якось Оля попросила мій телефон, їй треба було кудись зателефонувати, певно, в неї свій розрядився. Вона взяла телефон, подивилася, а в мене там якраз був відкритий новий вірш, і відразу запитала: «А ще є?» Я сказав: «Звичайно!»

Як з’ясувалося пізніше, вона дуже перебірливий читач, прискіпливо ставиться до будь-якої літератури, читає в основному документалістику. Й раніше не висловлювала зацікавлення щодо віршів. І ось вона прочитала декілька творів і сказала: «Моя сестра – письменниця, вона має це побачити». Так ми й познайомилися, спілкувалися спочатку телефоном, і саме за ініціативою Вікторії почався збір коштів на «Трансгрес(і)я».

Пам’ятаю, як було важко сформувати цю збірку, адже я весь час був на передовій, на різних позиціях, адже це арт-розвідка. Доступу до комп’ютера чи інтернету в мене не було. Пам’ятаю, як клаптиками набирав текст на телефоні. Напевно, Вікторія вже й втратила надію… Нарешті я зміг надіслати їй вірші, а згодом взяв відпустку й приїхав до Вінниці, аби узгодити всі правки. Ми тоді вперше зустрілися. Коли книга вийшла, презентації відбувалися по всій Україні. Після представлення збірки в Києві ми почали зустрічатися, згодом одружилися, вже понад рік разом.

Мої співрозмовники з усмішкою розповідають, що могли би зустрітися набагато раніше – в Одесі, де обоє одночасно працювали, і під час Революції гідності на столичному Майдані. Але зустрілися пізніше, напевно, коли прийшов визначений час. Влад зізнається, що спочатку навіть і не сподівався на взаємність. Вважав, що письменники, точніше – письменниці, неначе зірки – далекі, зверхні й холодні…

Сьогодні творче подружжя живе у Вінниці. Влад і Віка намагаються всюди бувати разом, беруть участь у соціальних і благодійних проектах, підтримують одне одного, мріють про власний дім.

– Чи не важко двом творчим людям уживатися під одним дахом?

Вікторія: – Мабуть, було б складніше, якби доводилося не з творчою людиною вживатися. Як на мене, якщо у родині, в сімейній парі двоє зовсім різних людей, навіть за фахом, то, напевно, кожен із них зможе ділитися своїми успіхами, новинами, але це не буде проживатися на такому рівні, не буде такого глибокого розуміння, допомоги, як у нас із Владом. Тому, вважаю, нам дуже пощастило! Ми не конкуруємо, ми цілком різні як письменники, як автори, хоча і прозу, і поезію пишемо обоє. Доповнюємо одне одного. Я, наприклад, можу придумати назву для якогось із його творів…

Влад: – Так, і це дуже важливо!

Вікторія: – А він – проконсультувати мене з питань, у яких я не дуже розуміюся.

Якщо в романі є щось, пов’язане зі зброєю, війною – а в мене воно буде в наступному романі, продовженні «ТІЛА™», чоловік – мій найперший консультант.

– Пані Вікторіє, мені цікаво, як особисто ви стали письменницею, з чого все почалося? Можливо, маєте поради для молоді, яка теж хоче спробувати. З чого починати, як себе презентувати, просувати?

Вікторія: – Моя історія – звичайна. Писала з дитинства, але тільки в 2011 році відправила на «Коронацію слова» свій дебютний роман «Мантра-омана». Отримала першу премію й таким чином почала видаватися, і вже в наступні роки виходили ще книги. Найновіша – збірка поезій «Спротив речей». Я почала з прози, романів, потім навчилася писати оповідання, й оце лише тепер – не-римовану поезію.

Що стосується молодих авторів, які з самого дитинства мріють працювати в літературі, пишуть, мріють видаватися, презентуватися в різних містах, я завжди радо ділюся своїм досвідом. Допомагала молодим авторам дебютувати в літературі, адже була в журі «Коронації слова», інших конкурсів, конкурсі оповідань від журналу «Стос». Якщо людина справді талановита, має унікальний життєвий досвід, їй є що сказати, то чому б не допомогти!? Радити щось – напевно, суб’єктивна справа, адже в кожного індивідуальний унікальний стиль. Це добре, що у нас нема університетів, які б готували схожих письменників. Кожен формується самобутньо, окремо, і відтак маємо дуже різних цікавих авторів!

Загалом, на думку Вікторії, в літературі є два основних шляхи для початківців: перший – писати й писати, подаватися на різні конкурси, і рано чи пізно автора помітять, він отримає визнання. Другий шлях – пошук наставників і покровителів, намагання познайомитися з відомими авторами й під їхнім патронатом дебютувати.

Вікторія: – Мені здається, це не дуже вдало, все-таки талант має рухати автором.

Влад: – Власне, у мене вийшло пройти іншим шляхом…

Вікторія: – Ні-ні-ні! Мабуть, так уже склалося, що твоїм літературним журі була я….

Влад: – Можу сказати щиро, що я ніколи не прагнув видаватися. Не знав, що це потрібно комусь взагалі! Напевно, більшості людей, які пишуть, важко оцінити свої твори. Хоча до війни я часто їздив до Росії, писав тексти для рок-груп, але це було таке – на містечковому рівні й на рівні захоплення. А вже коли ми познайомилися з Вікою, дякуючи її сестрі…

Вікторія: – Це була доля! Він не шукав знайомства!

Влад: – Так, не шукав! Коли Оля сказала, що Віка має це побачити, я й сам почав вірити, що це комусь потрібно. Напевно, дуже важливо, аби ужитті кожної творчої людини з’явився хтось, хто підтримає, подарує цю віру й упевненість.

– Цікаво, а чи можна наразі називати вас професійними письменниками?

Влад: – Вікторію – можна!

Вікторія: – Я дуже пишаюся тим, що нарешті мене можна назвати професійним письменником, бо нині працюю тільки з літературними проектами, пишу книги, презентую їх у містах. Я відкрита для різних проектів, до поїздок, до запрошень. Хоча раніше працювала на основній роботі і не мала такої можливості. Все змінилося, тому відчуваю легкість і натхнення, що можу робити свою справу, що в мене є чоловік, який дбає про нас.

Влад: – Окрім літератури, переймаюся громадськими рухами, ініціативами, намагаюся пробитися в політику, журналістику, щоправда, на містечковому рівні. Так, я намагаюся зробити все, аби нарешті дати Вікторії можливість для свого задоволення творити та писати.

Вікторія: – Це мрія кожної жінки, кожної письменниці!

– Можливо, плануєте щось спільне створити – роман чи проект?

Вікторія: – Так, маємо певні задуми щодо великого літературного фестивалю на рівні Вінниці, але поки-що не можемо розголошувати деталі. Щодо спільної творчості – маємо намір написати спільний художній твір, однак чи це буде збірка оповідань, чи щось поетичне – ще не знаємо. Але точно буде!

Довідково

Влад – активний учасник Революції гідності, а з перших днів війни вирушив на Схід добровольцем. Побував у найгарячіших точках: Слов’янськ, Іловайськ, Піски, шахта «Путівка» та Кримське. З 2015 року служив за контрактом у 93-й бригаді. Дебютував торік з поетичною збіркою «Трансгрес(і)я». Цікаво, що в його роду є норвезькі корені, тому журналісти частенько називають Влада «українським вікінгом», він цікавиться скандинавською міфологією, культурою й має довге волосся.

Вікторія буквально увірвалася в сучасну українську літературу з романом «Мант-ра-омана», що в 2011-му отримав першу премію літературного конкурсу «Коронація слова». Ця тендітна мініатюрна брюнетка за освітою – психолог, захоплювалася журналістикою, брала участь у соціально-культурних проектах, була членом журі конкурсу «Коронація слова». В червні 2013-го вийшла її друга книжка «ТІЛО™», а згодом ще одна, на основі реальних подій – «Щасливий».

* * * 

До слова:

У Чернігові Влад Сорд і Вікторія Гранецька побували на запрошення координатора Безкоштовних курсів української мови Людмили Зіневич. Під час зустрічі з читачами Вікторія презентувала свій новий роман «Дім, у котрому заблукав час». Це драматична антиутопія про час як метафору, адже часу не існує, є лише прилади його вимірювання, що їх для зручності вигадали люди; про внутрішній апокаліпсис, який почасти буває страшнішим, ніж апокаліпсис довкола; зрештою – про кохання, що триває на тлі руйнування часу. Книга написана у співавторстві зі львівською письменницею Анастасією Нікуліною та вінницькою поеткою Мариною Однорог. Відтак проза тут поєднана з поезією, а історичні події – з химерними містифікаціями. Роман вийшов друком до Форуму видавців-2017 у харківському видавництві «Фоліо».

Вікторія Сидорова, “Деснянка” №25 (710) від 21 червня 2018